Green Book

Ідеальний фільм для недільного вечора!

Американець італійського походження Тоні Валлелонга раптово втрачає роботу викидайлом в клубі – заклад закривають на невизначений термін, а гроші Тоні потрібні постійно. Заповзятливий і кмітливий по природі, він влаштовується водієм до афроамериканскому музикантові Дону Ширлі – незважаючи на те що «баклажанів» Валлелонга зовсім не любить. Епатажний і навмисно дистанціюється від етнічної приналежності Дон разом зі своєю невеликою групою зібрався влаштувати тур по південних штатах Америки – там, де чорношкірому хлопцеві може знадобитися груба сила італійського вишибали. Тоні і Дон відправляються в довгу поїздку, яка, звичайно ж, змінить їхнє життя назавжди.

Кадр из фильма «Зелёная книга»

Тоні Валлелонга – людина, м’яко кажучи, екстраординарний. Балакучий італієць з Нью-Йорка, в шістдесятих роках він працював викидайлом в клубі і, зрозуміло, мав зв’язки з мафією. Потім раптово завів дружбу з Френсісом Фордом Копполою і перекваліфікувався в характерного актора – зіграв невелику роль в «Хрещеному батьку», роль побільше – в «Клан Сопрано», з’являвся в «Славних хлопців» і «Донні Браско» (грав всюди він зрозуміло кого) . А десь між цими дивними кар’єрними переходами встиг поїздити по країні з чорношкірим музикантом Доном Ширлі, якому заманулося виступати в тих штатах, де проблема расизму все ще стояла гостро. Через півстоліття син Валлелонга Нік напише про цю поїздку сценарій для фільму – романтизований, вкрай суб’єктивний і, швидше за все, не дуже щирий.

Кадр из фильма «Зелёная книга»

За це, до речі, «Зелену книгу» критикують найбільше – мовляв, Валлелонга пише про расизм аж надто «по-білому», явно виставляючи батька в куди більш приємному світлі, ніж варто було б. Правда в їх словах, напевно, є, але ось ставити це фільму в провину зовсім не хочеться. У його небажання бути соціальним на тлі повсюдної політизації є щось як мінімум цікаве, як максимум – освіжаюче. Поки решті білий Голлівуд намагається зловити кон’юнктурну хвилю і встати як би на сторону «інших» (виставляючи себе, по суті, куди більшими расистами), «Зелена книга», як і її головний герой, не соромиться бути простий і несучасної.

Кадр из фильма «Зелёная книга»

Пітер Фарреллі звертається з, здавалося б, серйозної історією приблизно так само, як він це робив з ексцентричними комедіями в дусі «Тупого і ще тупіший». Безсовісно і максимально прямолінійно – до тих пір, поки дурість не стане фарсом, а вульгарність чи не перетвориться в шарм. Він вправно ухиляється від спокуси провести паралелі з політикою наших днів, йому взагалі расова проблема, здається, не дуже цікава. Драма Дона Ширлі – це не конфлікт рас, швидше за універсальна проблема самоідентифікації. Головні герої могли цілком бути будь-якого іншого кольору, статевої орієнтації або віросповідання – аби між ними був якийсь Рубікон, якась сильна полярність, що тане по ходу дії в низці дотепних діалогів і драматичних скетчів.

Але так вже вийшло, що з усіх стереотипів в «Зеленій книзі» виявилися саме ці два – балакучий простодушний італієць з кримінальними зв’язками і чорношкірий музикант-гей. Обидва – герої-маски, статичні, але колоритні: за це, звичайно, сказати спасибі варто неймовірному центральному дуету (через Мортенсена фільм протипоказано дивитися в дубляжі). Один образ явно звідти, з 60-х, другий же – стереотип наших днів, ніби герой всіх тих жартів про оскарівських лауреатів. Навмисно чи ні, у Фарреллі з’являється дуже цікава еклектика, сутичка епох і цінностей, в якій, до речі, сучасність не те щоб вигравати.

Кадр из фильма «Зелёная книга»

«Зелену книгу» заворожують пасторальні пейзажі південних расистських штатів, їй приємна стара велика Америка, яку так хоче повернути головний ворог сучасного Голлівуду. Фінал тут взагалі ніби взятий з християнської різдвяної комедії – однієї з тих, із смішними червоно-зеленими постерами. Фільм не проголошує перемогу сучасності, він намагається примирити епохи, вивести з кожної щось корисне і вичленувати те, що варто було б викинути на узбіччя історії. У своєму миролюбність картина Фарреллі явно запізнилася до виходу років на двадцять – зараз прийнято бути гостріше, конкретніше і однозначне. Але в цьому і його принадність: вийди фільм тоді, став би просто черговий добродушною драмою з оськарівським потенціалом. Тепер це майже радикальне кіно. Пострадикальне, якщо хочете.

Джерело: https://www.film.ru/articles/shofer-mistera-shirli

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *